Ale to były lata
З ЛИСТА ОКСАНИ ЗАБУЖКО ДО ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА ВІД 9 СЕРПНЯ 1995 РОКУ:
(…) Але! „Жизнь продолжается”. Андрухович написав щось, дія чого відбувається на венеціанському карнавалі, Ірванець устругнув дві нові п’єси й днями заявиться до мене їх читати (одну його моноп’єску переклали й поставили в Штутгарті, в жовтні він їде туди на прем’єру, мовби й не український письменник, а “порядошний”), Соля Павличко закінчує здоровенну „томіну” про український модернізм, а головне – діти, котрим по двадцять і коло того, розмножуються як комарі на болоті, і серед них є „з явними ознаками геніальності”. Боюсь, під час нашої зустрічі я не встигла вилити на Вас усі припасені „неумеренные восторги” з приводу своєї весняної поїздки до Харкова – тобто сама поїздка була жахлива, ціла імпреза, так званий „Слобожанський Великдень” – тоска несусвітенна, але тамтешній Музей літератури, довкола якого гуртується, завдяки невсипущому ентузіазмові директриси, весь харківський молодняк – „юноши бледные со взором горящим”, поетенята, малярі, безпритульний студентський театр, проваджений суворою дівчинкою-режисером, яку просто розцілувати хотілося, таке воно чисте й натхненне, аж світиться, - то справді несамовито!
Я припускаю, що Ви мусили з деким із них зустрічатися на минулому „Березолі” – фантастичні діти, і де вони такі в тому нещасливому Харкові понаростали – просто містика якась! Не маючи ні копійки, натурально й непідробно непритомніючи з голоду, підготували нову виставу, яку грають на сходах, - власну композицію за Сковородою й Тичиною, і це було, слово честі, прекрасно – ку-уди там нашим „дорослим” театрам!
Між іншим, лідер „Червоної Фіри”, лапочка Сергійко Жадан щойно випустив нову книжку (коштом „Смолоскипа”), і якщо цей хлопчик і далі ростиме й розвиватиметься в такому темпі – тьху-тьху, не наврочити б – дай Господи…
Таке воно все живе, таке безпосереднє й, на відміну від нас, непотолочене – перше, аж написати рука страшиться, нормальне українське покоління, якраз та літературна молодість, на яку нас – обікрадено, так що з Харкова я виїздила вся в сльозах розчулення, благословляючи їх на прощання, як така собі „літературна мама” (…)
З того всього закрадаються мені в голову печальні мислі, що заноситься в нас, відай, на ще одне втрачене покоління, - раз починаємо з надією дивитися на молодших, як ото в Саші Чорного: „Худо, братцы… Видно, дети / Будут жить вольготней нас”, - і так впродовж усенької історії…
Добавить комментарий