Дебати в театрі: ЧОРНОБИЛЬ™ (trade mark)

13 грудня 2010 року театр «Арабески» відзначав свій 17 день народження. Глядачам показали уривки ще незавершеної вистави ЧОРНОБИЛЬ™ (trade mark), Сергій Мирний зачитував уривки зі своєї книги «Жива сила. Чорнобильські байки. Повість документально-комічна» та презентував нову книгу «Чорнобильска комедія». Пропонуємо текстову версію проекту «Дебати в театрі. ЧОРНОБИЛЬ™ (trade mark)».

Зураб Аласанія, журналіст, модератор дебатів:
Хочу сказати, що це не прес-конференція, а діалог. Хотів би підкреслено привітати з 17-річчям, тому що це справді велике свято. Дивовижне таке поєднання: у них свято, ювілей, а вони згадують про трагедію. Коли я про це почув, я, наприклад, здивувався. Коли я це подивився, я здивувся ще більше. Це дуже несподіваний, як на мене, погляд і підхід. Думаю, що питань у цьому сенсі буде багато у всіх. У мене перше запитання, з вашого дозволу, до акторів, а потім уже до «чорнобильців». Скажіть, залишилось що-небудь, враховуючи, що це шматки, а не готова вистава, чи залишилося щось іще недомовлене, що ви поставили в Польщі і що ви збираєтеся ще показати, коли вистава буде цілісною?
Світлана Олешко, режисер театру «Арабески»:
Ну залишилось, звісно. Так вийшло, що ми почали цим цікавитися 5 років тому, а, на щастя, інформації стає все більше й більше, пишуться нові прекрасні книжки. На жаль, запитань поки що більше, ніж відповідей, але принаймні…

Віола Аласанія, медик:
Мене дуже здивувало питання, що досі невідома цифра «чорнобильців» і ці підрахунки, які були. Тому що була масова мобілізація, я дуже пам'ятаю ці роки, я вже працювала тоді в медицині. І якось мені здавалося, може через наївність, що все це пораховано. Навіть мій батько, вже ступивши на поріг автобуса, туди мобілізуючись, його начальник підприємства буквально за комір звідти зняв, каже, туди краще не їдь. Якось він випадково опинився не там. Але дико, дико! Зараз ці бідні чорнобильці бігають, ці ВКК проходять. Їх звинувачують у брехні, те що вони там роблять собі фіктивні довідки. Не підтверджують їм інвалідність, вони помирають, вони онкологією хворіють і взагалі дика проблема.
Зураб Аласанія:
Можливо, в кожного з нас є якесь розуміння Чорнобиля, у кожного в голові є якесь уявлення про Чорнобиль. Ми, кожен з нас, знає щось своє.
Володимир Литвиненко, перекладач:
У мене, звісно, своє бачення Чорнобиля. Я, власне, сам з Києва, мене вивозили в дитинстві з цього Києва, вивозили до Луганської області. Саме це не важить, але важить, що я побачив у цьому спектаклі. Ну, це був такий дуже гарний візуальний додаток до того, що я бачив тоді. У спогадах чорнобильців, що я читав, у спогадах чорнобильців, із якими я розмовляв, це дуже доповнює цю картину, мою картину, бачення цієї дати, цих місць, цього всього. Такого тихого божевілля, яке було тоді в Києві. Це просто розуміння, як усе це відбувалося, розуміння картини світу, цієї країни в той момент, як усе це було.
Іван Товстоган, ліквідатор аварії на ЧАЕС:
Уже 25-та річниця як я повернувся, уже багато фрагментів, тонкощів стерлися з пам'яті, але дивлячися деякі моменти, або спілкуючись з кимось, у пам'яті реконструюються фрагменти перебування там… От дивлячися у виконанні хлопців, перше з чого почалося, одягання, мені пригадалося своє життя в наметі. З нами зустрілися члени урядової комісії. 6 травня. І зустрілися не з загальною масою, а розбили нас на маленькі групи, навіть не на батальйони, а на роти. І з кожним із цих підрозділів говорили члени урядової комісії. І вони сказали, що ситуація виходить з-під контролю, точніше вийшла, і ми не знаємо, як може себе повести реактор. Можливий ядерний вибух. Це було сказано членами урядової комісії 6 травня. До нас було звернення: щоби не сталося, дотримуватися дисципліни, порядку, слухняності, виконувати накази командира. Ми лягли спати. Не дивлячися на те, що це був травень, вночі було дуже прохолодно, вранці встаєш, а на вулиці заморозки. Я довго крутився, крутився, тільки задрімав, чую команду: «Підйом!» Тривожний голос: «Підйом!» Це перший раз, коли я щиро, по-справжньому, злякався. Я думав: підірвався. Ядерний вибух. І що показово при цьому було, от коли хлопці вдягалися, в мене це в пам'яті до цих пір, багато хто, може, служив у війську, першою справою, коли звучить команда: «Підйом!», усі хапаються за чоботи, вдягаю
ть чоботи. Тут реакція хлопців була зовсім іншою — усі шукали засоби захисту: протигази, АЗК, теж саме робив і я. Ось тут у хлопців були АЗК, тільки вони в них були яскравіші, а в нас були темніші такі, зелені. А міняли ми його тільки тоді, коли він ставав ось таким червоно-коричневим. Тому що не було, тому що треба було економити.

Філіп Дикань, журналіст:
Я хотів би пару слів сказати про своє відчуття Чорнобиля. Я достатньо багато читав, чув від людей, які там були. Це, як правило, історії зсередини. Від тих, хто ліквідовував, рятував, від тих, хто жив. А знаєте, покищо така ще штука дуже серйозна, драматична, я б сказав, похмура, мало описана. Мені було 11 років, чогось я там захворів, ми прийшли в лікарню і якась пішла така: «Ой-ой, дивіться, приїхали з Київської області, он, жінка з дитиною в табір просяться, а в нас місця переповнені, а ці понаїхали тут». Це от було. Я не розумів, що це було по відношенню до тих, кого виселяли з зони. Тоді я не розумів що це таке, просто неприємно було. Потім уже, через роки, я зрозумів, це те, що називається ставленням народу, маси. Не забуду ніколи, це страшно.
Ганна Силаєва, журналістка:
У мене брат народився у 1986 році, у вересні. І мама багато років пізніше сказала, що у дворі було багато вагітних жінок. І всі, в кого терміни були менші, тоді не народили.
Анатолій Мажора, журналіст:
Ну, я народився в рік, коли бабахнув Чорнобиль.
У мене дядько, він чисто випадково потрапив туди, в зону, був водієм. Він приїхав туди, його туди закинули, він знав, де він є, що є радіація, він просто не вилазив з машини.
Я 1986 року народження, в нас байки ходили, думаю, у всіх байки ходили: я радіаційний.
Тетяна Терен, журналіст:
Я теж народилась 1986-го.
І от до теми переможців і переможених. Нам дуже довго говорили, особливо в школі, що ми переможена нація, переможене покоління, тобто постчорнобильське покоління. Це говорили постійно лікарі: ви не хвилюйтесь, ви будете хворі, і це нормально, що ви хворі, і далі буде ще гірше. Це говорили всі вчителі на всіх можливих предметах. Перші вірші, перші твори, — це все було про Чорнобиль. І якщо з цим усім жити, то це додає тобі меншовартості якоїсь. І тому я думаю, що рано чи пізно це все одно треба переосмислити, тому поколінню, яке прийшло саме тоді, і зрозуміти, що Чорнобиль — це саме точка відліку. Я б дуже хотіла, щоби на цьому всі закінчили й поговорили про якесь символістське значення Чорнобиля. Напевно почалося щось нове і кожен це відчуває. Для мене: чогось у житті я не боюся після цього.
Ірина Волошина, акторка:
Я нещодавно дізналася, що там були ще й актори й, на жаль, вони всі померли. Ті, яких агітували туди їхати й вони їхали, проводили там якісь вистави, як актори, яких посилали туди піднімати дух людей, що рятували.
Олег Векленко, професор, ліквідатор аварії на ЧАЕС:
Це моя була робота — запрошувати там акторів, кіно показувати — це моя робота, я начальником клуба був там. Так що я там головний був, як директор театру працював.
Першими до нас приїхав Уральський народний хор. У них були гастролі й вони у цих тапочках, у цих усіх на поляну там виходили, співали, хороводи водили, а потім, це для мене дивно було, так дивно і так цікаво, вони потім виходили, знімали оці свої тапочки і починали їх струшувати, починали витрушувати плаття. Мені так дивно було: чого вони трусять, ми ж тут живемо, ми ж тут цим дихаємо, це що, вони бояться? Насправді вони правильно робили.
Зураб Аласанія:
А ви як туди потрапили? Знали куди й для чого їхали?
Сергій Мирний, радіаційний розвідник, ліквідатор аварії на ЧАЕС:
Так, я знав куди я їду, я знав для чого я їду. Тут звучав текст сповіщення — це моє сповіщення.
Зураб Аласанія:
Так, сповіщення — це відомо, сповіщення — це насильство, а ви самі були готові їхати? Чи ви хотіли їхати?
Сергій Мирний:
Що значить хотів? Прямо зі штанів вистрибував, щоб потрапити в Чорнобиль.
Зураб Аласанія:
Я знаю таких хлопців, які вистрибували зі штанів, щоб потрапити до Чорнобиля.
Сергій Мирний:
У нас у батальйоні на 500 людей, я знаю, було 2 добровольці.
Зураб Аласанія:
Були такі божевільні, правда. А чи варто їх назвати божевільними? Я не знаю. У мене були на курсі, однокурсники, хлопці, які мали якісь свої життєві проблеми, тікали від цих проблем. У тому числі, ну, завуальовано, вони говорили: ну треба ж ря
тувати батьківщину. Хоч би хто посміхнувся. Тоді це теж не було пафосом. Це так звучало. Люди хотіли й вони їхали. А у вас у виставі я пафосу не почув узагалі. Ви так планували?
Михайло Барбара, актор:
Я думаю, саме так, тому його й не буде, цього пафосу взагалі в цій виставі, як і в інших виставах Арабесок.
Це спроба, власне, відкрити щось для себе перш за все. Тому що, ок, це було в більш-менш свідомому моєму віці. Тотальний страх пам'ятаю. Всі всього боялися. А коли ми поїхали туди, коли ми познайомилися з такими людьми. Ну справді, черговий реверанс у бік Сергія Мирного. Якийсь зовсім інший погляд, інші слова, інший спосіб говоріння про це. І, власне, там немає пафосу. Сьогодні Сергій цитував Бернарда Шоу, по моєму, так: «мій спосіб смішити людей — казати правду». Така є правда. Це документальний театр.
Зураб Аласанія:
Скажіть, сприймається вами, тією спільнотою людей, які там були, які багато перенесли. Коли ви після Сергія почали говорити, там я пафос почув, і почув біль, і трагедію. Скажіть, а от такий спосіб сприйняття Чорнобиля ваша спільнота приймає? Мені важко сформулювати ставлення Сергія Мирного до цього. У цьому є і сарказм, і гумор, і знущання з себе, з долі, з обставин, які там були. Він дозволяє собі з цього жартувати. А зазвичай, зі святого, увага, беру в лапки, зі «святого» не жартують. Ви приймаєте таке?
Іван Товстоган:
Саме ті події, які описуються в книзі Сергія Мирного, зі всіма комізмами, це якраз і є реальність. Те життя, яке там було.
Олег Векленко:
Насправді це дійсно така цікава тема. Буквально три дні тому в Києві в музеї Чорнобиля відкривався мій проект. І там Сергій теж виступив на відкритті цього проекту. Дуже гарно, цікаво виступав, там різні люди були. І він сказав: «Я буду 14 числа презентувати свою нову книжку, яка називається «Чорнобильська комедія». І тут піднімається молодий чоловік, ну зовсім молода людина, і починає, ну, просто нести на Сергія… ну, так би мовити, ну, бочку таку. Причому це досить серйозно. Як ти — на кладовищі, ти смієшся, ти по кістках тут стрибаєш, ти тут таке витворяєш. І він нічого не захотів слухати. Сергій почав пом'якшувати ситуацію. Але він так і не зрозумів. Для мене теж було цікаво, бо це абсолютно молода людина. При цьому зараз досить цинічні молоді люди стали. Це нормально, я вважаю, таке покоління. Але він не зрозумів нічого. І дійсно, в багатьох чорнобильців, дуже багатьох, є таке відношення до цього. Але, на мій погляд, те, що зробив Сергій, може, після Світлани Алексієвич, у нього… я вважаю, що це дві книги, у нього є книжка «Жива сила», я ще не вчитався в книжку, яку він щойно опублікував, але це найправдивіші книжки. Тому що, якби не було гумору, не було цього сарказму в нас тоді… Бо перше, починаючи від двох собак, що з'явилися буквально в перші дні у нас у таборі: Рентген і Доза. Так, це нормально. Це нормально сприймалося. Вони там бігали по кущах. Не знаю, ти пам'ятаєш? Рентген і Доза були, потім Радік з'явився ще. Ви смієтеся! Ніде, ні в Чорнобилі, ні до Чорнобиля, ні після я не чув стільки анекдотів. Ці люди, приїжджають зі станції, вони страшно втомлені і все, а починається, ну, ви всі знаєте ці всі прібаутки, шуточки: «єслі хочеш бить отцом, прікривай … свінцом». Це вже потім почалося: ми герої. Це нормально, там де трагедія, там і це.
Тетяна Луньова, видавець роману «Чорнобильська комедія», співзасновниця видавництва «Структури Гармонії»:
Я хотіла б сказати, чим книга «Чорнобильська комедія» унікальна; з одного боку, це комедія в тому сенсі, в якому ми сприймаємо, що це гумор, що є позитив і щось смішне й веселе. Так, але не тільки це. І ця книга робить ще один крок, вона вписує Чорнобиль у світовий контекст. Світовий контекст культурний і мистецький. І саме цим ця книга дуже особлива. Ось тут обкладинка, яку ми дуже довго… з одного боку — довго, з іншого боку — швидко. Сама книга реалізувалася за місяць. Рівно місяць тому ми з Сергієм познайомилися, сьогодні рівно цей день. І ось за місяць ми її матеріалізували. І саме на цій обкладинці — це є алюзія на фреску, де стоїть Данте Аліг'єрі зі своєю «Божественною комедією» перед входом у пекло. На цій обкладинці теж стоїть автор перед входом у інше пекло, те пекло, яке було тут, в Україні, яке стало також такою культурною проблемою, проблемою осмислення. Саме ця книга осмислює його вже не тільки в локальному контексті, вона осмислює цю проблему в більш широкому, сучасному, світовому контек