Перегорнувши останню сторінку «Записок українського самашедшого"
Вчора вночі перегорнула останню сторінку "Записок українського самашедшого".
Це - шедевр, це твір який буде казати до нащадків: "Згадайте про нас, ми теж колись жили".
Це - перефразувавши реклами із метро, коли на нас дивляться очі замучених голодомором людей і вони наче говорять, "Згадайте про нас, ми теж колись жили"
Та мертвим вже не потрібна наша згадка, вона потрібна нам.
Вони потрібні нам, щоб знати де наш біль, де наш страх, де наша душа, звідки ми і куди підемо, що залишимо по собі.
Так от, щоб там не говорили, а ця книга залишиться, як документ епохи, і не тільки для нас українців, а й для всього світу.
Що зробила з нами інформаційна епоха, що зробила з нами епоха політтехнологій, епоха без смислів та справжньої мети. Як чиста людина-інтеллектуал намагаєтся протистояти, що він відчуває, коли людина втягнута у цей водограй історії, а зробити нічого не може: ні для себе,ні для сім'ї, ні для Батьківщини.
Коли всі все розуміють, а безсилі проти брехні. Чим була для нас Помаранчева революція, і чому люди пішли на майдан.
Живі хочуть тримати лінію оборони, поки вони ще не мертві - не мертві духовно більше, ніж фізично.
Ось в чому трагедія нашої епохи.
Трохи щодо книги.
Завдання мистецтва не давати поради, як вийти з цього замкненого кола. Завдання мистецтва пробуджувати почуття - почуття відрази до своєї нікчемності, почуття відрази до брехні, та бажання боротися та не змирятися.
Щодо вигаданості головного персонажа,погоджуюся. Інтелектуалів бачила, та інтелектуалів-філантропів не бачила ще, та ще й таких, які так мало переймаються власною долею, а примірюють свою долю до долі Батьківщини, їм так болить за неї, та за долю всього людства, інтеллектуалів, що так лагідно люблять жінку, як жінку і як особистість. Ще не зустрічала таких, але так хочеться зустріти!
Персонаж може і не людина, і не чоловік, і не жінка, і не 80-річна бабуся.
Може то ергрегор нашої совісті, що бува штрихне, але до якого треба прислухатися, бо совість то наш ангел-боронитель.
А так, в цілому, книга це просто перли, які я відмічала маркером, а потім перестала, бо дуже багато цитат.
Я тут буду писати їх потроху.
Розумію тепер, чому я раніше так реагував на все, чому так прискіпливо стежив за подіями, - я думав, що від мене щось залежить. Це ще інерція радянських часів, бо яка б там не була та радянська влада, а вона зі шкільної парти втовкмачувала всім, що "человек - єто звучит гордо". І хоч би як вона того "чєловека" знікчемлювала, як би його принижувала, а в нього все була ілюзія, що він звучить гордо. А тепер він не звучить гордо, він ніяк не звучить і ні на що не впливає. Тепер єдиний критерій - умовні одиниці. Відтак безумовних цінностей нема. Але ж куди вони так швидко поділися, якщо вони були?!
Десять років державі, стільки депутатів і партій, патріотів і лідерів, а ні засад, ні цінностей, ні ідеології.
Я не знаю, це якийсь диявольський план чи просто так вийшло?! (Ліна Костенко)
Добавить комментарий