Втомлене

і коли ти просто ще не встигаєш прокинутись остаточно. і ще не вкололо оте «сон» і «неправда». і все настільки реально, що пальці й досі ще ніби стискають чужі пальці. і ти наче дихаєш, але якось невловимо навіть для себе. і взяти б люстерко, щоб побачити на ньому хмаринки витісненого вуглецю. тільки так страшно відпустити ті уявні пальці.
а потім сонце. і розумієш, що ранок, що треба встати, замерзнути, дотягтися до обігрівача, зварити каву, вдихнути, видихнути, запакувати себе в черговий обладунок і виштовхнути в морозну реальність міста. чекати маршрутку, з ще й досі вологим волоссям, потрісканими губами і стінами-навушниками, які все плутаються і випадають. і можна навіть дозволити собі злитися на них. а ще на людей, які чомусь посміхаються, нащось намагаються зазирнути тобі в очі. а ти ж їх тепер ховаєш навіть від себе. і тому судомно й нестримано (щось розірвалось) шукаєш дрібні, платиш, забиваєшся в самий хвіст цього літака рейсом у 30 (без пробок) хвилин. повітря. і згадуєш, що метро – це теж привід до злості. нервуєш, бо не вдається знайти вдалу стіну і злитися з нею, як стікер або рекламна наклейка, або жуйка, або погляд, залишений кимось у склі, загублений у напівмороку тунелів. самотність, відбивання якихось набридливо-офісних мелодій на клавіатурі, навіть не підіймаючи погляд на монітор. БО НАЩО? якісь спікери, шизофренічне перевіряння списків вхідних/новин/оновлень/померлих. впевненість, що нічого/нікого не шукаєш, бо й нема чого/кого. і останні хвилини до двадцять другої, і останнє зберегти-оновити-виправити-зберегти. і купа думок, які підло вичікували ці шість годин, щоб тепер вдавлювати мене в крісло. ТА ЩО ТАМ. якщо все ще є клавіатура, монітор і життя після них. життя є після всього. особливо, якщо є шанс заснути і бачити сни.

Похожие статьи