Якесь таке

Ніч бридливо пуста,
Як байдужа холодність пальців,
Що тримають за комір,
Не знаючи слова «стій».
І згасають зірки,
Притлумивши бажання танцю,
Коли партія зіграна
Й кинуті карти на стіл.
Намалюй мені сніг,
Асфальтовано-спраглу тишу.
На плечі не троянда,
Там просто болить поріз.
І якщо все пусте,
То я тут же себе залишу,
Ти не чуєш мовчання,
Але й не побачиш сліз.
Марно бавити час –
Голі стіни, пусті готелі.
Сліпнуть вдень ліхтарі,
Засинають під шурхіт шин.
І зривається розум –
Що не пісня – то акапелло.
Мій вибагливий привид.
Моя непомічена тінь.

*************

Помнож мій вік на сотню тисяч років,
Зламай мене, лишивши у метро.
Я не чекатиму листів і кроків,
Залишу фото, пісню і Мерло.
П’янить жага, але бракує змісту,
Щоб дописати повість без кінця.
А може просто знов забракло хисту,
Щоб втримати в собі тебе-Творця.
Диявольське, до відчаю солодке,
Незримо-лагідне в тобі собі лишу.
Ти знаєш, по-дитячому жорстоко –
Намалювати доторком межу,
Безпечну відстань, крицеве ембарго,
Табу, судовий вирок й жодних прав
Оскаржити, апелювати спрагло
І розбиватися об твій метал.

Помнож мене на спогади й прощання,
Зітри мій запах, вийшовши з метро.
Мені б ще мить, нехай вона остання,
Щоб тільки не зима й розбите скло.

Похожие статьи